Вігілійна проповідь Папи Франциска.

«Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (Іс 9,1). «Аж ось ангел Господній їм [пастухам] з'явився і слава Господня їх осіяла» (Лк 2,9). Так Літургія цієї святої різдвяної ночі представляє нам народження Спасителя: немов світло, яке проникає та розганяє найгустішу темряву. Присутність Господа серед Свого народу скасовує тягар поразки й смуток рабства, а встановлює радість і відраду.
Також і ми в цю благодатну ніч прийшли до Божого дому через темряву, яка огортає світ, але під проводом полум’я віри, яка просвічує наші кроки, оживляючись надією віднайти «велике світло». Відкриваючи своє серце, також і ми маємо можливість споглядати чудо того дитяти-сонця, яке освітлює обрій, сходячи з висоти.
Походження темряви, яка огортає світ, сягає глибини віків. Згадаймо похмурі хвилини, коли скоєно перший злочин людства, коли рука Каїна, засліпленого заздрощами, завдала смертельного удару братові Авелеві (пор Бт 4,8). Відтоді, перебіг віків був позначений насильством, війнами, ненавистю та гнітом. Але Бог, Який покладався на людину, створену на Свій образ і подобу, очікував. Бог чекав… Він настільки довго чекав, що в певний момент повинен був зректися. Натомість, Він не міг зректися, бо не міг зректися Себе Самого (пор 2 Тим 2,13). Тому й надалі терпеливо очікував перед обличчям зіпсуття людей і народів. Божа терпеливість, як же нелегко її зрозуміти: Божу терпеливість щодо нас…
На шляху історії, світло, яке проривається крізь темряву, об’являє нам, що Бог є Отцем, що Його терпелива вірність є сильнішою від темряви і зіпсуття. У цьому й полягає блага вість різдвяної ночі. Богові не відомі вибухи гніву й нетерпеливості, Він завжди на місці, як батько з притчі про блудного сина, в очікуванні того, щоб здалека розгледіти повернення втраченого сина. Щодня… Терпеливо… З Божою терпеливістю…
Пророцтво Ісаї звіщає про схід безмежного світла, яке розбиває темряву. Воно народжується у Вифлеємі, Його приймають люблячі руки Марії, любов святого Йосифа, здивування пастирів. Коли ангели звістили пастирям про народження Відкупителя, вони сказали: «І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах» (Лк 2,12). Знаком є, власне, покора Бога, Боже впокорення, доведене до крайності, ним є любов, з якою Він тієї ночі взяв на Себе нашу слабкість, наші страждання, туги, прагнення й обмеження. Послання, якого всі чекали, якого всі шукали у глибині своєї душі, виявилося нічим іншими, як ніжністю Бога: Бога, Який споглядає на нас очима, переповненими любов’ю, який приймає нашу нужду, Бога, Який закоханий у нашу незначність.
У цю святу ніч, коли споглядаємо на новонароджене Дитя Ісуса, покладене у яслах, ми повинні задуматися. Як ми приймаємо Божу ніжність? Чи даю Йому змогу досягти мене, дозволяю Йому обійняти мене, чи перешкоджаю тому, щоби Він наблизився? «Алеж я шукаю Бога», – можемо заперечити. Однак, найважливішим є не шукати Його, але, радше, дозволити Йому мене шукати і знайти й з любов’ю приголубити. Ось яке запитання ставить нам Своєю присутність Дитя у яслах: чи дозволяю Богові мене любити?
Далі: чи маємо відвагу лагідно приймати важкі ситуації та проблеми того, хто стоїть поруч з нами, чи віддаємо перевагу безособовим рішенням, можливо й дієвим, але позбавленим Євангельського тепла? Скільки-ж то ніжності потребує світ сьогодні! Божої терпеливості, близькості та ніжності.